Бойчук Михаил Львович

13 липня 1937 року постріл у потилицю від НКВС вирішив давню суперечку між мистецькою школою Михайла Бойчука і радянською владою, яка впевнено підім’яла під себе все суспільне життя СРСР.

До того дня апологети соцреалізму в мистецтві перевели не один літр чорнил для паплюження "бойчукістів" як явища, ворожого мистецтву соціалізму. Між тим за кордоном михайла Бойчука називають одним з найвидатніших художників ХХ століття і порівнюють з його мексиканським сучасником Дієго Ріверою.

Михайло Львович Бойчук народився у селі Романівці біля княжого міста Теребовлі на Тернопільському Поділлі. Соціолог Володимир Старосольський за метричним записом у церковній книзі встановив точну дату народження митця — 30 жовтня 1881 року.

Батько — селянин, мав 14 моргів поля. Його хата згоріла після війни, і згодом її розібрали, — разом із нею пропали ранні малюнки Михайла.

Неабиякий талант малювання в Михайла побачив романівський вчитель і дав оголошення у львівській газеті: такий-то хлопець, має талант, треба допомогти. Чомусь зараз достуватись до спонсорів важче, ніж за клятого цісарського режиму. Підтриманий Науковим товариством iм. Т.Шевченка на чолі з Михайлом Грушевським (з 1912 року сам стає членом товариства), на кошти НТШ і митрополита Андрея Шептицького, Михайло Бойчук навчався у Віденській академії мистецтв, потім — у Леона Вичулковського в Краківській.

Закінчивши академію із срібною медаллю, простий син подільського селянина поїхав вчитися до Мюнхенської академії, потім на кілька років — до Парижу, де він стає одним із засновників української громади. Вивчаючи досягнення світової культури, художник водночас заглибився у народне примітивне мистецтво.

Опинившись 1908 року в Парижi Михайло Бойчук в оригіналах вивчає творчість експресіоністів Сезанна, Ренуара, ознайомлюється з Пікассо. Після них він відійшов від академічної школи живопису. Саме в Парижi у нього «виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням народних мас». Бойчук замислюється над колективною творчістю. Так він прийшов до ідеї монументалізму.

Студіюючи в Парижi історію мистецтв, "бойчукісти" невдовзі прийшли до орієнтації на мистецтво Візантії й Київської Русі, вбачаючи у ньому вершинні явища художньої творчості (М.Бойчук прагнув саме на таких засадах почати відродження нового українського мистецтва). У паризькому «Салоні незалежних» вони почали виставлятись під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва». 1909 він засновує тут майстерню неовізантійського мистецтва, яка стала початком його творчої школи, яка увійшла до історії мистецтва як "бойчукісти". Найбільш неймовірним у цій групі було те, що всі її члени свідомо відмовилися від особистої творчості, а працювали разом.

У Парижi Михайло Бойчук одружився із Софією Налепинською. У 1910—1911 роках він бував також в Італії, де вивчав твори монументального мистецтва, передусім періоду проторенесансу, опановував різні технічні прийоми в темпері та фресці.

Його помітили і стали запрошувати для оформлення церков - у Ярославі (нині Поль­ща), церкву монастиря оо. Василіян у с. Словіта (нині Золочівського району Львівської області) та інш. На запрошення Російського археологічного товариства Михайло Бойчук провів реставраційні роботи в храмі в селі Лемешах Чернігівської губернії. Але тут почалася війна.

Бойчука разом з його молодшим братом Тимком як австрійських підданих росіяни заслали в Арзамас, де довелося зазнати напівголодного існування.

Коли в Києві заходились організовувати Українську Академію мистецтв (осінь 1917 року), її професором обрали Михайла Бойчука.

Тож з 1917 року він працює у Києві. Реставрував кілька творів у збірці Ханенків, запропонував метод закріплення фресок у хрещальні Софійського собору (1919 рік), 1924 року відкрив фрескові розписи в Успенському соборі Єлецького монастиря в Чернігові.

Одночасно Михайло Бойчук узяв участь у монументальній пропаганді більшовиків, очолив перші державні майстерні. Його група розписала агітпароплав «Більшовик», Луцькі казарми в Києві, оформляла свято 1 травня 1919 року, декорувала Київський оперний театр під час першого Всеукраїнського з'їзду представників волосних виконкомів.

Навесні 1921 року на запрошення уряду УСРР Бойчук оформив приміщення Харківського оперного театру, де відбувся п'ятий Всеукраїнський з'їзд Рад, працював на Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1923 року, виконав близько двадцяти портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, зробив розписи санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі та Червонозаводського театру в Харкові на площі Руднєва (1933—1935).

Крім того, з 1909 року Бойчук працював у галузі графіки. Відомі обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки (Львів, початок ХХ ст.), плакати «Шевченківське свято» та «Несіть подарунки Червоній Армії» (1920 рік). Разом з учнями він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч» (1918 рік, друкувалися за підписом «Робітня Бойчука» та анонімно), а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Богдана Лепкого та Стефана Жеромського (початок 20 ст.), театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві свого земляка Леся Курбаса («Чорна Пантера і Білий Медвідь» Володимира Винниченка, 1918 рік), ескізів багатофігурного гобелена «Обжинки» (1935 рік).

Наприкінці 1925 року в Києві було засновано Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що об'єднувала бойчукістів. АРМУ пропагувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям, заперечувала натуралістичний реалізм. Бойчукісти прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в канонізовані рамки «радянського мистецтва», викликали з боку «войовничих соціалістів» звинувачення у спотворенні образів радянських людей, соціалістичної дійсності. До того ж ще дошкуляла недоброзичливість інших митців, які одним із засобів творчого змагання вважали доноси в ЦК КП(б)У і ДПУ. Останнє змусило Михайла Бойчука 1931 року залишити Київ.

Спочатку Бойчук викладав у Ленінградській академії мистецтв, був керівником кафедри композиції АМ, а вже 1932 повертається в Україну — в Харків.

У листопаді 1926 — травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до Німеччини, Франції та Італії. Через кілька років про неї згадали "органи". Поїздка стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у шпигунстві й участі в «контрреволюційній організації».

25 листопада 1936 року Харківське управління НКВС заарештувало Михайла Бойчука, а 13 липня 1937 року в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли.

Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.

Сучасників Михайла Бойчука дивувала його свідома відмова від участі у виставках. Він же не бачив у цьому потреби, вважаючи, що призначення фресок монументалістів — громадські будівлі й широкі майдани, де вони «експонуються» постійно. Чи міг Михайло Львович передбачити, що ці його монументальні твори радянського часу (буквально всі до одного) будуть знищені, а недоброзичливці казатимуть потім, що з нього ніякий митець, бо в нього немає творів.

Bci фрески були терміново заштукатурені після арешту художника. Вже 1952 року згідно з наказом № 2115 Комітету в справах мистецтв фрески були вилучені з Національного музею Львова і знищені. В підвалі Львівської бібліотеки АН УРСР серед «ідейно шкідливих» експонатів загинуло і 14 творів М.Бойчука: «Милосердя», «Сон», «Богородиця з дитям», «Біля криниці», «Письменниця» та інші. Проте вдалося зберегти деякі твори Михайла Бойчука завдяки львівській художниці Ярославі Музиці, яка з 1914 року (коли Бойчук вимушено залишив Львів, покинувши картини в своїй майстерні) зберігала твори митця та його невеликий, але значної наукової вартості архів. З погляду монументаліста те, що ми можемо бачити зараз у натурі, — лише ескізи, підготовчі начерки до іншого — більшого й барвистішого.

Але працю Михайла Бойчука не можна міряти лише кількістю творів (чи створених, чи лише збережених). Крім творів живопису, графіки він виступив як новатор-монументаліст, що створив свою школу в монументальному малярстві, колектив однодумців і послідовників (над розписом приміщень 4 поверхів Луцьких казарм у Києві 1919 р. працювали близько 200 художників).

«Навіть на інші, дужчі індивідуальності Бойчук потрафив вплинути так, що головні напрямки сучасного українського мистецтва пішли майже без винятку шляхом монументалізму», — так оцінював роль і значення творчого пошуку цього митця відомий графік і художній критик Павло Ковжун.